спокою на сім світі, її не приймала її сира земля!
Поснувавши по хаті, тінь знову лягла, і в рожевому ранішньому світі знялися її чорні думки: як голуби-вертуни закрутилися вони по хаті; як сніг у заверюху, заграли свого веремія.
І знову йому привиджується знайома велика хата в великому місті. І знову він зі своїми давніми товаришами. Тілько все це перемінилося, попідростало. Шестірний дивився вже паничем, тендітним, чистим паничем; на йому сорочка — як сніг; каптанок — як з голочки; усе на йому чистеньке-гладеньке, як, і лице Шестірного — біле-рум’яне; одні тілько очі та зуби не перемінилися: очі — з зеленим виблиском, зуби — як перли. Зовсім навпаки йому був Жук: такий же розвальнуватий, такий неохайний коло себе, як і давно! Каптан у пір’ї, в пилу́; сорочка чорна, пом’ята; обличчя, правда, подо́вшало трохи, та очі ще більше позападали всередину зробилися і хмурі, й непривітні. Попенко — в червонуватому сіртуці[1], у рябій жилетці, в полосатих штанях, пригладжений, як киця припомаджений, надушений[2]. Сам
