кинув пів жмені на постелю. — А ти, Шестірний? Іди й ти, проквасиш душу. Шестірний мов не чув; сидів і дивився в вікно.
— Його не займай тепер… Бач, як думає. Високе щось думає!
І Жук плюнув.
— Уже ж не про крадіжку ягід, — процідив Шестірний.
— Не про ягоди, то про люльки, — вколов Жук.
Стихло. Трохи згодом постать Шестірного заколихалася; почувся глухий плач, котрий де-далі все дужчав-піднімався.
— Я не знаю, чого ти на мене наскіпався[1], — крізь сльози мовляв Шестірний: — я буду інспекторові жалітися, їй-Богу, буду! В його взяли люльку, й я за його відвічай… Я буду прохати, щоб мене перевели з кватирі.
— І жалійся і проси. Чого ж? Доводь уже до краю! — грізно сказав Жук.
— Сами нічого не роблять, тілько сплять, та лежать, та курять… Урока за ними не можна вивчити, такий гармидер та колотнечу зведуть… Боже мій, Боже мій! — розлягався Шестірний.
- ↑ накинувся