постелі й копирсав у зубах. Ліг і Петрусь. А Попенко блудив очима по хаті…
— Чорт-батька-зна-що в нас за хазяйка! — замовив він, перериваючи сумну тишу. — — У других на закуску ягоди, або що солоденьке-ласеньке, а в нас ніколи його і в вічі не побачиш…
— Де ж це у других? — спитав Жук.
— Та от, наші хваляться.
— То вони, мабуть, понакрадають у чужих садках, та й є! — неласкаво відрізав Жук.
— А мене сьогодні один підмовляв ягід їсти, — весело сказав Попенко.
— Ну, так чого ж сидиш?
— Ще рано.
— А коли ж, уночі?
— Еге…
— Красти?
— Чого красти? Бог на всякого долю родить! Та, мабуть, піду, бо доки дійду, то й сонце буде на-взаході. Принести й вам, братця?
Всі мовчали.
— Подавись ними! — процідив крізь зуби Жук. — Ти хоч би нашого не крав, а то, щоб він ягід приніс…
— Чого ти? Їй-Богу, принесу! Бог мене вбий, коли не принесу!