лості сьогодні треба ждати надзирателя[1]. Знаємо! — лютував Жук.
— Чого ж по моїй милості?
— Того, що ви лащитесь, як та собачка. І вже успіли сказати, кому що треба.
Шестірний перемінився в лиці — поблід, задріжав. Ні словом більше не обізвався він і почав тихо їсти борщ. Петрусь устав і сів за стіл. Попенко лукаво визирав зза дверей.
— Тимофію-брате! Прости мене! — моливсь він до Жука: — я більше не буду. Їй-Богу не буду!… Не будеш битися?
І почав крастись до столу. Жук тілько грізно блиснув очима, і Попенко опинивсь за столом.
Усі їли мовчки. Шестірний цідив юшечку, одгортав бурячки, цибульку, кріп. Жук їв, як робітний чоловік, не розбіраючи, що. Попенко, як горобець, ковтав-глитав, запихався, роздивляючись на всі боки, як злодій. Тихо. Тільки ложки, мов коси, знай, ходять од тарілок до ротів, од ротів до тарілок; бряжчать виделки, стукають ножі… Ось і обід скінчився.
Після обіду Шестірний походив трохи по хаті й узявся за книжку. Жук вивернувся на
- ↑ розуміється: шкільного, доглядача, який стежив за поведінкою учнів поза школою