і їсти! — зло скалячи зуби, казав Шестірний. — Чого ж ти й похваляєшся на Попенка.
— Кажу: хай не попадається! — грізно крикнув Жук.
Почувся дзвінок. Шестірний, як опечений схопився, кинув хліб і сало, мерщій за книжки — і чим-дуж побіг.
— Чортів лизун! — промовив йому у слід Жук, доїв своєї части, взяв картуз, нагнувся над Петром, що, устромивши голову в подушки, плакав:
— Ти спиш, Петре?
Петрусь одкрив мокре лице.
— Не плач, дурний! Одужуй, брат, скоріше; гулять підемо над річку, а то вже й я занудився, сидячи в хаті. Прощай!
І повагом потяг з хати. Зостався тепер Петрусь сам зі своїм ураженим серцем, зі своїм болем, зі своїм горем. Гірко йому стало на душі, важким каменем давили слова Шестірного; нікому було розважити, нікому вгамувати вражене серце, одвести думки́ від глибокої врази. Петрусь припав до подушки й не словами, а сльозами виливав їй своє лихо; молився, щоб скоріше йому одужати, скоріше ходити в ґімназію. І ніхто не чув того, ніхто не знав, не бачив. Бачили тілько сірі стіни, та мовчали; бачила й чула рябенька подушка,
