палі щоки запалали краскою. Він порвавсь устати; піднявся — і впав.
— Коли б ти, бісова шестірня[1], хоч раз занедужала, то, може, пойняла б віри! — скрикнув Жук.
— Ет, кажи!
І Шестірний мотнув головою, вкидаючи невеличкі шматочки хліба в рот.
Жук призро[2] глянув на його.
— От же ти й не їси, а тілько граєшся… Взяв би четверту часть одділив, та я четверту, от і було б Телепневі.
— Як же?! Чорт не видав! Та прожира буде за двох їсти, а я повинен голодний сидіти…
— Ну, стій же, шолудивий[3] бурсак! — грізно трясучи кулаками над головою, промовив Жук. — Не попадайся ти мені за цілий день на очі, а то я тобі полічу твої погані ребра!
Очі в Жука загорілися гнівом.
— Та чого ви змагаєтесь? Я не буду їсти. Беріть усе, — стогнучи, відказав Петрусь.
— От бач, він і сам не хоче. Недужий
