над землю, мов душі померших, або сонні привидячки. Мир утихав після денної праці: згорталися його натруджені руки, відпочивали; німіли важкі болі в серці, затихали; закривалися натомлені очі, засипали. Сон, як добра мати, чарував усе своїм чарівним спокоєм, прикривав зтиха своїм пологом. І все заснуло під його добрим поглядом, заснуло, щоб на завтра прокинутися знову, з ясним сонцем прокинутися на нове змагання з життям, з новими окріплими силами, і знову оголосити світ своїм криком, гуком, своїми слізьми й радістю, котрі, як і кожен день, зіллються в один гомін, в один голос, і понесуться над розбудженою землею. Не спали тілько завзятющі гуляки; не спали калічені дівчата; не спали матері, сидячи над своїми недужими дітьми; не спали голодні й холодні, котрим денний заробіток не приніс ні шматка хліба — загасити голодну згагу, ні ганчірки — прикрити голе тіло… Вони тілько дрімали — і страшна була та дрімота! З ними дрімала земля, й колихали ту дрімоту співучі соловейки, а доглядав місяць своїм блідим лицем…
І всі се бачили, кому хотілося бачити; всі се знали, кому хотілося знати… Ніхто тілько сього не бачив і не знав із тих безталанних жильців темного непривітного дому,