Петрусь залився сльозами … Як йому свого недавнього заступника та бити?
— Дурний! — сказав учитель. — Шестірний!
Невеличкий і юркий[1], як миша, хлопчик пірнув під лаву й миттю опинивсь коло вчителя.
— Гарячих, Костянтине Йвановичу? — спитав він, беручи в учителя ленійку.
Сміх, як га́лячий клекіт[2], зірвався.
— Гарячих… Тихше!
Шестірний побіг до Жука.
— Я не-ви-ну-ва-тий, Костянтине Йвановичу, — басив Жук: — я нічого не чув…
— Держи руку! — скрикнув Шестірний, і хижа радість загорілася в очах малого.
Жук наставив руку, Шестірний замахнувсь; Жук одхопив руку, ленійка вдарилась об лаву — і задзижчала. Усі засміялися. Зло невдачі скривило личко малого: щоки почервоніли, ніс роздувся, очі насупилнсь-позеленіли.
— Держи! — гукнув він і вхопив Жука за пальці.
Трісь—лясь!…
— Ай!…