Сторінка:Панас Мирний. Лихі люде (б.р.).djvu/32

Ця сторінка вичитана
— 30 —

ура́зливого; рот — прогалиною, з котрої виглядали чорні зуби, як спиці обода; ніс трубою, котра то сходилася, то розходилася, моргаючи своїм синє-червоним писком. Страх, як трясця, затряс усе тіло Петра Хведоровича. Він зложив свої руки на грудях, пригорнув їх до серця й молився поглядом. «Я ж нікого не займав, нікому нічого не зробив», мов казав його погляд і трівожно бігав, шукаючи спокою.

— Заснули, ваше благородіє? Снідати приніс, — докладав сторож, а йому вчулася лайка, докори. Він опустив голову на груди. Сторож подивився-подивився, поставив снідання на стіл, узяв миску і глек із водою, ще раз обернувся, ще подивився, крякнув, хитнув головою й вийшов, зачиняючи двері.

— Ну, цьому не довго прийдеться ряст топтати, — почувся зза дверей його голос.

— Как так? — почувся другий, незнайомий.

— На ладан дише[1]. І що вони роблять таке, що ними, як мишами, набивають оці печері?

— Не наше, брат, дєло… Начальство про те знає, — одказав невідомий голос.

Далі залізо загарчало, засув стукнув. І

  1. ось-ось умре