не повертався, очі тілько божевільно впилися у сторожа. Сторож постояв і, не добившися слова від «його благородія», вийшов, зачиняючи двері за собою.
«Благородіє, благородіє!» стрибало перед очима, вибивало в вухах Петра Хведоровича. «Благородіє, благородіє!» вимовляли стіни, двері, поміст, стеля. Уста його скривилися; в очах заграв божевільний регіт. «От тобі й рівноправність!» подумав він, махнувши рукою. «Умиймося!»
Устав Петро Хведорович; гаряча кров ударила в голову; потемніло в очах. Нетвердо ступаючи, добрався він до миски, налив у неї води й почав хлюпостатися, наливаючи як можна більше на голову. Чим більш він мочив її, тим більше вона розгорялася; лице почервоніло; на висках жи́ли налилися кров’ю, набрякли; в голові мов горіло що, аж пекло його очі, мов хто засипав піском, різало. Почала вставати з помоченого виду пара. Довго він хлюпостався, довго мочив голову — не помагало. Ось він іще раз линув води, підвівся, взяв рушник і почав утиратись. Сухе тіло ще дужче розгорялося; очі заволокувались якоюсь заволокою; в висках сіпало; у грудях боліло-хрипіло. Безсоння ніч давала себе почувати: не тілько груди — руки, ноги, голова боліла, мов хто здавлював її у
