двері. Якраз вони відхилилися, і хлопчик побачив добре знайоме йому лице, очі його заграли, заискрилися радістю. — Ось і мама йдуть! — радо промовив він.
З приходом її все зразу повеселіло: і хата мов прояснилася, наче ступило в неї сонце, і самовар заблищав і перевів своє журливе мугикання на дрібну пісню з перебором. Мати зразу вгадала, чого синові треба: сіла коло його на дзиґлику й налила чаю зі склянки в тарілочку. Син узяв шматок хліба і почав чаю пити. Швидко його й попили. Батько взявся за картуз[1]:
— Збірайся, сину, ходімо.
Хлопчик швиденько скочив з дзиґлика, подякував батькові-матері за чай і побіг у свою хату. Скоро побіг, скоро й вернувся з картузом у руках.
— Прощайте, мамо, — підбігаючи до матері, мовив він дзвінким своїм голоском, у котрому чулася дитяча радість і разом з тим тиха дитяча журба.
Син припав до матерньої, руки, а мати — до синової голови. Потім вім обвив материну шию руками й поцілував у сухий її вид.
— Я буду вчитися, мамо, — тихо про-
- ↑ в Галичині й на Правобережжі: кашкет