тихше… тихше!» думкою промовив сам до себе і ще дужче впився в ману.
— Годі, годі, Петрусю. Буде. Ну, я тебе одягну. Батько, вже давно дожидається тебе.
— Папочка поведе мене у школу? — усміхаючись, запитав хлопчик.
— Поведе, Петрусю.
І мати почала гладити його головоньку.
— А там у школі є вчитель; учити буде?
— Буде, моя-дитино, аби вчився!
Хлопчик задумався; рученята його впали на коліна.
— Я буду вчитись, мамо. Та вивчуся, великий буду, а папа віддасть мене на службу. Я буду ходити з папою, йому помагати.
І очі його заблищали.
— Будеш дитино; будеш мій голубе! Тілько вчися, не так як попів, що по го́роду собак ганяє.
Дитина знову задумалася. Перед його очима виразно виступив Попенко — сухий, довгобразий[1], з жовтими плямами на виду, що завжди босий ганяє по го́роду. Батько-мати пішлють його у школу, а він за книжки, поховає їх на току у стогах, а сам пішов блукати по вулицях.
- ↑ з подовгуватим обличчям