ще ширша стала, роздалася навкруги! Він розкрив очі. Тіні минулого, давнього, захиталися на їй. Серце в його стало, дух замер. Виразно стала перед його очима невеличка хатка — чиста, ясна. Сонце якраз ударило в вікно, і світ од його впав на долівку, зачепив невеличку крова́тьку, на котрій лежав невеличкий хлопчик. Хлопчик підвівся, протер очі. Чорнява головонька була закустрана; очі заспані; за те молоде та кругле личко так грало краскою, так і пашіло від його життям. Двері розчинилися, і крізь їх висунулась жіноча голова. Лице в жінки було сухе, погляд трівожний.
— Ти вже встав? — спитала вона таким любим голосом, що у хлопчика очі заграли відрадою, по молоденькому личку пробігла усмішка.
— Уже, мамо, — одказав хлопчик і показав матері два ряди своїх дрібних білих зубків.
Мати ввійшла в хату, підійшла до кроваті й поцілувала дитину. Хлопчик обвив материну шию руками й обдав сухий вид поцілунками.
«Що за диво?» подумав Петро Хведорович: «і лице матері, й лице дитини такі знайомі? Це ж я!… це ж мати моя!» трохи не скрикнув він, та вдержався. «Цить, цить…
