Узяли труну з воза, спустили в яму й закидали землею.
— Царство йому небесне! — сказав Пилип, закінчивши роботу. — Може, він і добрий чоловік був.
— Тю-тю! — відказав сторож. — Яке йому царство, коли повісився?
— Лиха вже його година вішала, а не сам собою! — зарішив білявий.
І, закинувши лопати на плечі, пішли грабарі позаду воза, попихкуючи люльки.
Сонце сіло. Землю обняла тиха ніч. Небо розкрило намет свій, синє, широке, глибоке! Зорі, мов малі діти, видивлялися з його своїми блискучими очима. Місяць плив по небу, розливаючи біловастий світ, котрий мішався з легким вечірнім повітрям. Безжурно він дивився на все — на гори, долини, на місто, що втихало. Байдуже йому, що робилося тут, на сій землі — холодним оком зорив він усюди. Що йому за діло, що край кладовища чорніла свіжою землею свіжа могила? Та й кому яке діло до того?
Ось, на широкому майдані, зза церковної тіні, виткнулось чотирі людських постаті. На декотрих жовтіли на головах солом’яні брилі, на других чорніли високі циліндри. В одного довга одежа спускалася до самих ніг;