кроїв його уподовж, видравши стьожку завширшки в долоню.
— До чого б тільки прив’язати?… Ага! Ось до сії́ дошки…
Руки в Петра трусилися. Миттю він закинув стьожку за стовпчик кроваті, миттю обкрутнув кругом шиї.
— Саме добре! Тепер гаразд!… Одчалюй тепер!… Одпихай, брате!
І він вагою всього тіла наліг на стьожку, падаючи на коліна… Світ зразу в віччю закрутився, потемнів; голова низче й низче спускалася… Хвилина… друга… третя… Промінь сонця стрілою промчався крізь вікно й упав якраз Петрові в вухо. Голова його ще низче опустилася, лице налилося кров’ю, очі витріщились… а промінь заграв, застрибав по його нечесаній голові. Він мов стукотав у неї, будив його… Шкода!… Незабаром сиза хмарка налетіла і вкрала блискуче сонце. Сумні померки розіслалися навкруги, — все похмурніло. Тілько чутно — одно гула, одно голосила сумна журлива пісня… Аж ось вона піднялась угору, забреніла й — завмерла…
Холодно й пусто стало. Туловище Петрове божевільно дивилося мертвими очима на чорну долівку — та нічого вже не бачило.
