— Що ж мені робити з нею? — питався Іван, дивлячись на стару, що, як закаменіла, сиділа на возі й не казала ні слова.
— Везі, брат, дамой, — одказав москаль.
— Куди ж ти її повезеш?
— Дамой. Ізвєстно.
— Як же ти її повезеш таку за сотню верстов?! — безнадійно вимовив Іван.
— Сотня вьорст? Фу, ти, брат!
— А—а, гірка моя та нещасна година, що я поїхав з дому! — скрикнув Іван, чухаючи голову.
Потім зануздав коней, повернув повозку, сів і помалу поїхав назад. Постать старої, мов яка колода, колихалася то в той, то в другий бік.
Москаль стояв і проводив їх: жалібним поглядом, аж поки повозка не скрилася з очей.
— Вот брат, какія бивают дєла на свєтє! — промовив він до часового.
— Мати? — запитав часовий.
— Мать! — здихнувши, відказав москаль і скрився у браму.
А часовий знову, як машина, заходив коло воріт… раз-два, раз-два!…
