— Ох… оох!… — стогнала стара. — Сину мій, сину!… — сльози градом посипалися з очей.
— Вадіци напейтесь, матушка! — гукнув москаль, підводячи кухоль до її рота.
Стара сьорбнула, ковтнула.
— Що ж мені робити, бідній? Що мені казати, безталанній?… — ламаючи руки, мовила вона безнадійно.
— Поїзжайте додому, — сказав смотритель. — Що ж вам тут робити? Ви бачилися з сином? Бачили, який він!… Ми його переведемо в больницю.
Стара затіпалась, облилася сльозами, встала — і ледви-ледви поплелася з хати.
— Провести! — гукнув смотритель.
Молодий москаль підбіг і взяв її під руку. Так разом удвох вони вийшли з брами.
— Ей, ти, как тебя? — гукнув москаль на візницю.
— Іван. А що? — озвався той.
— Іді-ка, памаґі давєсті старуху до мєста[1].
Іван підійшов і взяв стару під другу руку.
— Не видержала, бедная мать!
— Зомліли? — спитав Іван.
Довели стару до воза. Підняли, посадили.
- ↑ Йди, поможи довести бабусю до місця