серце, залізними пальцями давили й переминали мозок. Очі налилися кров’ю, покосилися[1]; лице пожовкло-почорніло, мов земля; від його й несло нею, холодною та непривітною, як буває під осінь. Волосся на голові дибом устало, а уста страшно та грізно кривилися. Що думав у той час Петро? Нічого не думав — і все думав! Він оддався на волю своїм думкам, котрі, як голодні звірі, метали його на всі боки.
Вечір спускався на землю, як знайома повозка знову простувала до тюрми. Знову стара мати встала й мала йти було до брами, та часовий тепер не пустив.
— Атвалівай, атвалівай, матушка![2] — крикнув він.
— Я до сина, — простогнала стара.
Ось бумага, що можна з ним побачитись…
— Сєводня поздна. Завтра, матушка.
І заходив москаль, як машина коло воріт… раз-два, раз-два!
«Не піду ж я від тебе, лихе місце, що скрило мого сина… Буду я тут цілу ніч білого світа виглядати, того щасливого часу дожидати, коли побачу тебе, мій сину, моя
