нула зі себе рядно й показала на світ своє сухе, жовте, пописане зморшками лице. На голові в неї була чорна хустка, на плечах чорна юпочка[1], зпід котрої вибивалося чорне плаття; на виду й очах лежала чорна туга. Тремтячи тілом, не від холоду, видно, злізла стара з візка, й не пішла; — побігла до брами.
— Чи можна ввійти до смотрителя?[2] — спитала вона часового.
Той гукнув у віконечко; перегук почувся з двору — і швидко забряжчали ключі, загарчали засуви. Брама розчинилася, впустила стару — і знову зачинилася.
— Ви чого? — спитав її неласкаво худий, шолудивий смотритель.
— Побачитися з сином.
— Опізнилися, матушка!
У старої щось покотилося по виду… То, може, дощева крапля впала з хустки? Смотрителеві було байдуже до того. Тай кому же до того діло?!
— Опізнилися, кажу, — знов одказав смотритель і відвернувся.
— Боже мій! Коли ж мені прийти?
— Прийом до обіду тілько буває.
— Я ж здалека приїхала… за сто верстов забилася. Змилосердіться надо мною, — прохала, кланяючись, стара.
