Ця сторінка вичитана
— 100 —
— Ви забиваєте долґ прілічія[1], — здвигуючи брови, мовив офіцер.
— Пусть уже ми с вамі билі товарищі, — ніби поясняв Шестірний, — ну, і тєпєрь вот желаем васкрєсіть все ґрубості билова таваріщества, но!… в присутствіі вот іх[2]… — і він указав на офіцера.
Той вискалив свої гнилі зуби. Петро мовчав.
— Пусть так! — знову потяг Шестірний, і очі його загоріли хижим вогнем. — Ви, відна, долґай практікай вирабаталі для сваєво́ корпуса толька два палаженія: стаячеє і лежачеє… Пусть так! Расказивайтє же нам, хатя лежа, што ви знаєте?[3]
Петро шпарко повернувся набік. Грізний його погляд упав на офіцера.
— Ви взяли мої бумаги? — скрикнув він. — Покажіть їх прокуророві, хай він мене винуватить по них, а не пригадує, що колись було ще в ґімназії!
- ↑ Ви забуваєте про обовязки звичайности,
- ↑ Хай уже ми обидва були товоришами, ну й тепер ось бажаємо воскресити всі грубости колишнього товариства, але!… ось перед ними…
- ↑ Хай і так! Ви, здається, довгою практикою виробили для свого тіла тільки дві позиції: стояти й лежати, хай буде! Розповіджте нам, хоч лежачи, що ви знаєте?