разом мислей. Помніте, жолтую кніґу, із каторой ви чєрпалі все ідєі?[1]
Петро стояв і не зводив з Шестірного своїх здивованих очей.
— Садітесь… Чєво же ви стаїтє? — солодко вимовив Шестірний. — Садітесь… раскажітє нам всьо, что ви знаєте па етому дєлу, па каторому мне прішлось с вамі в таком печальном мєстє встрєтітьса[2].
Очі в Шестірного помутніли, зуби виблискували.
Петро мовчав і все дивився на Шестірного. Оже[3] погляд його тепер не світив дивуванням, а якийсь вогонь займався в йому. Краска зразу обдала все лице Петрове. Чи то сором, чи гнів опанував Петрове серце? Ніхто не скаже.
— Што же ви малчітє? Садітесь, пажалуста, і расказивайтє.
Петро ще глянув, ще, опустивсь на кровать — і ліг. Зуби Шестірного зразу потемніли, закрились губами.
- ↑ Ви ще з ґімназії, пригадую собі, з тим чорним… як то його, Жук, чи як, ви ще в тих роках визначалися виїмковим способом думання. Тямите жовту книжку, з якої черпали свої ідеї?
- ↑ Сідайте, розповідайте нам усе, що знаєте в цій справі, в якій мені довелося зустрінутися з вами в такому сумному місці.
- ↑ отже, але