|
Сонце блиска над хатинами, |
Сяли очі, сяла стрічка,
Сяли божі квітоньки…
Весь поблідлий, наче свічка,
Я стояв оддалеки.
Гомін, тиск, боярів низка,
Розмальовані вінці…
І гаряча дрібна слізка
Покотилась по щоці.
З того часу та години
Я не бачу ясних днів,
Ні привітної людини,
Мовби серцем скаменів.
Снивсь мені образ твій, тихий, помучений;
Перед іконою ниць ти схилилася:
Син твій — одинець — з тобою розлучений,
За полоненика гірко молилася.
Годі, матусю! Шляхом потернованим
Сміливо йшов він, бо краще загинути,
В цвіті померти, за правду скатованим,
Аніж на тебе хоч плямочку кинути.
Тож не ридай, не рви серця скорботного,
Не огортай його темною хмарою
І серед ліженька в'язня самотного
Не воруши тяжким жахом — примарою!
