В безсилому гніві покірно вона,
Поборота розумом, чоло згина
Та жде: похитнеться хоч трошечки лад,
До змучених зараз — і косить підряд.
З болгарської мови
Зима надворі; ніч, хуртовина;
Буря завила, аж страховина…
Всяке додому спішить якмога —
До своїх рідних, свого порога.
Ану лиш гляньмо в село зо мною:
З нуждою люди б'ються страшною…
Велика шкода… мовонька стине…
Як-то сірома нещасна гине.
Край села саме хатина мріє;
Там не спить мати, серцем боліє,
Дивиться гірко на свої діти:
Що їй казати, що їй робити?
Заплаче слізьми — немає впину;
До лона горне малу дитину.
Думоньки чорні, вік неісходні,
Сироти бідні лежать голодні…
«Спіть, ангелятка, не знайте болю;
Най бог погляне на вашу долю…
Дровець чи хлібця — немає й званку!
Чим нагодую, витоплю зранку?»
Та й заніміла сердешна мати.
Дуже стомилась, стала дрімати,
Хилить головку, заснула тихо,
Забувши тяжке, пекельне лихо.
Зоря промінчик ллє помаленьку;
Жалібно кличуть дітоньки неньку:
«Вставай, мамуню, стужа неначе;
Пригорни Милчо, нехай не плаче…»
Ні слова мати, лежить холодна…
Вичитав піп їй — ото відходна.
