З Всеволода Гаршина
Поезії святої звуки милі!
Ніколи вас мені не осягти.
Чи зважусь я свої персти несмілі
До золотої ліри простягти?
А тільки злоба в серці запалає,
Мсти забажа моя рука слаба,
В той час ніщо спинити не здолає,
Мість розуму керує всім журба.
Хоробрий голос буйно заговоре,
Всю жовч у грудях битих зворухне,
Щоб хоч на мить забути люте горе,
Угамувати пекло дошкульне.
Погасла свічка, тільки кінчик гноту
Червону іскру кидає в темноту.
Страшенний чад розливши навкруги.
Отак в душі згасає жизні промінь;
Димить на дні один докірний спомин
Та додає пекучої нудьги.
Як гніт отой, смердоту ллючи, тліє, —
Зникаєш ти, моя мано-надіє
На кращу долю, на щасливі дні!
Тебе кохав я в серці потаємно,
Ти зрадила… І тлію я даремно…
Все, все ясним зробилося мені!
Росла собі пальма гінка та прекрасна,
Чимало уже піднялась;
Росте — не зважає… Погнулось залізо,
Покрівля шкляна подалась.
