Сторінка:Павло Грабовський. З чужого поля (1895).djvu/60

Цю сторінку схвалено

З Всеволода Гаршина

 
I

Поезії святої звуки милі!
Ніколи вас мені не осягти.
Чи зважусь я свої персти несмілі
До золотої ліри простягти?
 А тільки злоба в серці запалає,
 Мсти забажа моя рука слаба,
 В той час ніщо спинити не здолає,
 Мість розуму керує всім журба.
Хоробрий голос буйно заговоре,
Всю жовч у грудях битих зворухне,
Щоб хоч на мить забути люте горе,
Угамувати пекло дошкульне.

 
II

Погасла свічка, тільки кінчик гноту
Червону іскру кидає в темноту.
 Страшенний чад розливши навкруги.
Отак в душі згасає жизні промінь;
Димить на дні один докірний спомин
 Та додає пекучої нудьги.
Як гніт отой, смердоту ллючи, тліє, —
Зникаєш ти, моя мано-надіє
 На кращу долю, на щасливі дні!
Тебе кохав я в серці потаємно,
Ти зрадила… І тлію я даремно…
 Все, все ясним зробилося мені!

 
III

Росла собі пальма гінка та прекрасна,
Чимало уже піднялась;
Росте — не зважає… Погнулось залізо,
Покрівля шкляна подалась.