4
«Най вітер бішено реве,
Най чорний вал стриба…
Ні, пане Чайльде, серце рве
Невимовна журба:
Матусю-батька кинув я, —
Хто б сльози переміг?
Уся порадонька моя
Вже тільки ти та біг!
5
Перехрестив мене, і все,
Мій батько — ні сльози;
Голубка ж неня… чи знесе?
Тужна за всі рази…»
«Сумуй, дитинонько! Коли б
Я щирості не збув, —
Заворушився б серця глиб
І я б заплакав був!»
6
«Мій слуго певний! Ти затих
Через нудьгу свою;
Боїшся, либонь, хвиль отих,
Чи ворога в бою?»
«Не з полохких я, пане мій,
Ниць чолом не хилюсь…
Та як дружиноньці самій?
За нею все журюсь.
7
В хатині скнітиме одна,
Ряд[1] із дворцем твоїм…
Спитають діти, — що вона
Про батька скаже їм?»
«Ти правий: тугонька свята;
А я… кого пак жаль
Мені в миру? Душа пуста,
Зо сміхом лину в даль!»
