Хто зазирає попід тинком
На буйну зелень деревин,
З їх недоступливим сутінком, —
Любує з розкоші долин.
Не про їх долю невмолиму
Зріс райський затишок-краса;
Не про їх долю пасмом диму
Струмець водотриску звиса.
Схов мармуровий дарма з листу
Їх зори вабить-приверта;
Хоча б росиночку перлисту —
Скропити раз смажні уста.
Пошли їм, господи, відраду,
Хто, вік свій тягши жизнь лиху,
Неначе старець мимо саду,
Бреду по спеклому шляху.
З Лермонтова
Я, божа матінко, нині з молитвою
Край твого образу, влитого сяянням,
Не за рятунком або перед битвою,
Не з подячливістю або розкаянням;
Не за свою молюсь душу пустинницьку,
Душу мандрівця без роду коханого…
Ні. Доручаю дівчину невинницьку
Теплій заступниці мира крижаного.
Щастя достойну не кидай на жалощі;
Дай їй прихильців на щирі послугоньки,
Світле дитинство, безжурливі старощі,
Най не зна серце ні злоби, ні тугоньки.
А припаде у світ інший доріженька
Ранком шумливим чи тихої ніченьки:
Кращого ангела вишли до ліженька
По святу душу її, чарівниченьки.
