За хмарами сонечко тоне,
Полискує тирса-трава;
Невольник кайданами дзвоне
Та куряву шляхом зрива.
Бредуть вони — півлоба голо;
Тяженько ступає нога;
Захмурене думкою чоло,
На серденько туга ляга.
За ними тінь квапиться збоку.
Гей, ще далеченько… З трудом
Сторожа додержує кроку;
Дві шкапи віз тирять слідом.
«Ану лиш гуртом заспіваймо,
Геп об землю лихо-біду!
Най буде, що буде, — не дбаймо…
Так писано, знать, на роду!»
І от розляглися луною,
Кругом розкотились пісні
Про Волгу з її стороною,
Про марно загублені дні;
Про рідні степи та селища,
Про воленьку вільну, про все…
День згас… Треба встигти до мрища…
Дуж дзвонять, дуж пилом несе.
З Тютчева
Пошли їм, господи, відраду,
Хто в добу душну та суху,
Неначе старець мимо саду,
Бреде по спеклому шляху.
