Читайте ж, дяки, та щоб кожен вираз…
Побачимо, що там за вісти…
Давай сюди грамоту, гінцю буйний!»
Шибанову в ногу стромляє стальний
Шпиньок патериці і слуха
Іван, нашорошивши уха.
«Цареві, що вславлено древлє всіма,
А тоне в мерзотах страмнючих!
Кажи, навіжений, за віщо дарма
Побив ти слабих і могучих?
Чи то ж — оповідай мені — не вони
Стинали славетно врагів голови;
Чи то ж не їх мужність та сила
В пригоді тебе боронила?
Безсмертніш, як ми, завважаєш себе?
Покинь сю заблуду, шалений!
Час грізний відплати спіткає й тебе,
Писанням святим проречений…
І аз, іже кров в безупинних боях
За тя аки воду ліях і ліях,
До суду з тобою постану!» —
Так Курбський доводив Івану.
Шибанів мовчав, омлівавши. З ноги
Кров бігла червоним патьоком;
А цар на спокійливе око слуги
Дивився пильнуючим оком.
Стояв нерухомо опричників ряд;
Щодалі владики туманився згляд,
Огорнутий хмарою смутку,
Всі ждали недоброго скутку.
«То правда, — цар мовив, — що пише твій пан
Життя мені — тягар даремний,
Ллю кров безневинну братів-християн
Я, пес засмерділий, нікчемний…
Не раб, а товариш ти, гінцю, і друг;
Десь, певно, не трохи в боярина слуг:
Твоєї не жаль йому шкури…
З Малютою ж гайда в тортури!..»
