Сторінка:Павло Грабовський. З чужого поля (1895).djvu/53

Цю сторінку схвалено

З Олекси Толстого

I. ВАСИЛЬ ШИБАНІВ

Князь Курбський від гніву царевого втік,
З ним Васька Шибанів кульбашний;
Важкий, повнотілий був князь чоловік.
Ніч темна; здох кінь бідолашний.
Але раб певніший, порадник всього,
Шибанів дає воєводі свого:
«Скачи, князю, в табір ворожий, —
Допхаюсь ачей пішохожий!»

І знову подався, доскочив умет
Опальник царів — воєвода;
Над ним підіймався литовський намет,
Люд товпивсь цікаво край входа.
Всяк велету руському шапку лама;
Дивують на його враги недарма,
І ходять їх голови кругом:
«Князь Курбський зробився нам другом!»

Не радує князя шаноба нова,
Не спинить він жовчі і разу;
Зісподу встають осоружні слова,
Душа прокидає образу:
«Все нині, що в серці таємно ношу,
Цареві докладно поволі спишу;
Скажу без ніякої хиби
За всі його ласки спасибі».

Ніч пише боярин, надворі світа;
Перо його пімстою дише;
Чита, усміхнеться, і знову чита,
І знов ще ярливіше пише.
Як мож дошкуляє деспота-царя.
Аж ось зайнялася над миром зоря, —
Година давно відітхнути:
Лист, повний палючої трути!

А хто ж оті ремстні, діткливі слова
Доручить Іванові сміло?
Кому на заваді своя голова,