Як сонце хмари озаря,
Обливши наскрізь млявим блиском,
Що до́вго в небі не згоря
Під опівнічним пітьми стиском, —
То так усмішка твоя ллє
Проміння в серденько болюче,
Так ясне личенько твоє
Розважить горенько пекуче.
Прощай, о краю мій! Ти зник;
Тебе блакить займа…
Десь чайка скиглить — журний крик;
Та буря вал здима.
На спочив сонечко сіда;
І нам за ним плисти…
Хай спочива… Після труда
Спочинь, мій краю, й ти!
Обіллє знов його краса,
Повітря голубе;
Побачу море, небеса,
Та тільки не тебе!
Без світла замок мій сумний,
Бур'ян мій двір вкрива,
А пес голодний, самотний
В воротах завива.
Дитино-чуро! Плачеш ти;
Чого — промов мені:
Злякався реву, темноти
Чи холоду на дні?
Шкода́ — не плач! Даремний страх
На кораблі сьому:
Швидкий мій сокіл, злий на змах,
Та не догнать йому!