Так навіщо, питаю я провиду,
Мене узято з вікової тьми?
Зроби ж навпак, щоб не осталось сліду
Болючого атому між людьми!
Шкода пустот, шкода даремні
Малюнки щастя уявлять;
Образи серця потаємні
І так намучено щемлять.
Побитий примхами недолі,
Я в'яну жертвою жаги;
Ярмо огидної неволі
Б'є цвіт юнацької снаги!
Надії промінь загас разом, —
Усе покрила темна ніч;
Ліхтар покійницький тим часом
Мені став блимати до віч!
Любов до гарного, природа,
Дівчата любі, друзяки,
І найсвятіший дар — свобода, —
По них самі тепер тямки!
Що відчуваю? Чого хочу?
Чи збуду тяжу світову?
Скидаюсь більш на поторочу,
Аніж людиною живу.
Я мру; запалу слабі сили,
Бува, прокинуться в мені:
Навпроти грізної могили
Борюсь безплідно, мов у сні.
Хапаюсь з порухом нестями
Мої кайдани рознести,
Скоріш кровавими струмцями
Задоволити спрагу мсти!
