Най додасть їм утіх,
Най порадує слух;
Бойовий, палкий дух
Най прокине у всіх;
Най іде з уст в уста
Міцна певність ота!
Скажуть голосно всі, як один:
«Найдостойніший прадідів син!»
Не лежати нам, ні:
Труни кинемо ми —
Люд позвать до борні
Проти рідної тьми;
Проженем, поб'ємо,
Ворогів помстимо!
Я умру! На поталу катам
Незахищене тіло віддам.
А як дуб віковий,
Що стріла не лама,
Твердо — скеля сама,
Стріну скін світовий!
О, за віщо мене згубила доля?
О, за віщо природа викида
Мене навіки з життєвого поля,
В сумну могилу зрана уклада?
Ще полум'ям палають мої груди,
Кипить огонь невгасної жаги,
Я ж — мов заклятий: відцурались люди
Болить сумління — не знести ваги.
Ще зір блудячий від Землі гидкої
Злітає часом в ясні небеса;
Та ні надій, ні віри ніякої…
Остання божа іскорка згаса!
Життя моє од пекла ще страшніше,
Уява смерті каменем лягла;
А вічінь[1]… Ні, вона мене не тіше;
Я — син загибелі та зла!
- ↑ Вічінь — вічність
