Сторінка:Павло Грабовський. З чужого поля (1895).djvu/42

 Най додасть їм утіх,
 Най порадує слух;
 Бойовий, палкий дух
 Най прокине у всіх;
 Най іде з уст в уста
 Міцна певність ота!
Скажуть голосно всі, як один:
«Найдостойніший прадідів син!»
 Не лежати нам, ні:
 Труни кинемо ми —
 Люд позвать до борні
 Проти рідної тьми;
 Проженем, поб'ємо,
 Ворогів помстимо!
Я умру! На поталу катам
Незахищене тіло віддам.
 А як дуб віковий,
 Що стріла не лама,
 Твердо — скеля сама,
 Стріну скін світовий!

 

II. БЕЗНАДІЙНИЙ

О, за віщо мене згубила доля?
 О, за віщо природа викида
Мене навіки з життєвого поля,
 В сумну могилу зрана уклада?

Ще полум'ям палають мої груди,
 Кипить огонь невгасної жаги,
Я ж — мов заклятий: відцурались люди
 Болить сумління — не знести ваги.

Ще зір блудячий від Землі гидкої
 Злітає часом в ясні небеса;
Та ні надій, ні віри ніякої…
 Остання божа іскорка згаса!

Життя моє од пекла ще страшніше,
 Уява смерті каменем лягла;
А вічінь^[1]… Ні, вона мене не тіше;
 Я — син загибелі та зла!

1. Вічінь — вічність