Цю сторінку схвалено
Сум на серце гнітом ляже —
Прагнеш швидше домовини,
Так петелька з життям в'яже, —
То любов є до вітчини.
З Прерадовича
ЗОРІ
У блакитному просторі
Заходили колом зорі,
Ясним світлом все влили
Та про землю многострадну,
Цю мандрівницю безрадну,
Тихо мовоньку вели.
«Наша змучена сестричка, —
Каже ранішня зірничка, —
Щось похмура та сумна.
Не врікайте її дуже;
Від тяжкої долі туже,
Від загибелі кона.
Скрізь блукають голі-босі,
Крихти лану ждуть і досі,
Мов його поглинув враг!
Без роботи міцні руки
Опускаються з розпуки…
Праці, праці! Ні на шаг!
Скільки серць отам з любов'ю
За люд бідний сходить кров'ю,
Завжди рветься на шматки!
Не воруште ж землі! Тихше!
Щоб не стало їй ще лихше!…»
І розбіглись зіроньки.
