Годі ж, годі святкувать безумно:
Кров, що ллється, не чужа є, наша…
Плач, о пісне, жалібно та сумно, —
Через вінця плиска смертна чаша.
Брязкіт зброї вам натхнув жадання,
Слави промінь вас до крові кличе…
А могили, матерів ридання, —
Їх хіба поет всезрячий зліче?
З Ботева
Він ще витає на Балканах…
Лежить та кров'ю дотіка;
Одсили дише в тяжких ранах…
Кохання, дружба — все зника.
Не візьме більш рушниці в руки,,
Страшного списа не вживе…
Прокляття шле, безсилий з муки,
На панування світове.
Лежить юнак. Проміння ясне
Героя мручого пече…
Співає жниця… Серце ж гасне,
Востаннє смертна кров тече.
Скрізь жнива… Плач, співай, небого!
З землею сонечко спалай!
Юнак не вбаче вже нічого;
Осиротіє бідний край.
Гинь непохитно! Хто за волю
Вмира, — вік пам'ятка жива:
Шанує люд, про того долю
Співець усюди проспіва.
Давала тінь йому вірлиця,
Лизав криваві рани вовк;
Безсумний сокіл, вихор-птиця,
З журби, мов брат над братом, мовк.
Аж ось і смеркло; місяць сходить,
На небі зіронька сплила,
Під грозу ніби гай заводить,
По горах буря прогула.
