«Братку, ти, — зняв сербин мову, —
Враз накинув я вічми».
А болгар сербину: «Знову,
Брате Йово, стрілись ми…»
«Жаль, життя твоє нещасне, —
Марно дітки будуть ждать…»
«Га?.. Спасибі… Пам'ять гасне…
Хто ти, — швидше дай згадать!
Де пак дружби ми зазнали?»
«В олексинацькім бою
Турків до разу стинали…»
«Петко, брате! Пізнаю…
Так прощай… Дав бог згадати…
Смерть спіткала б і сама…
А за тебе, було, мати
Часто свіченьку вийма!»
«Киньмо, Йово, лічби всякі!
Дай лиш руку… близько час…
Покусались, мов собаки…
Най господь помирить нас…»
«Брате!..» — «Йово, я доходжу…
Ох… водиці б… все пала…»
«На… каплинку… пий… не можу.
І по мене смерть прийшла».
«То царствуй же, брате Йово!
Нащо мали нас звести?..»
«Рад я, Петко, — щире слово,
Що спочину хоч де й ти…»
Смеркло. Тьма, щодальш густіша,
Лан кривавий застила;
Огорнула мертва тиша
Покарбовані тіла.
Ні, нема що нам радіть на горе;
Не під силу лаври після бою!
Всяка радість крає серце хворе,
Мовби ножик тяжкою журбою.
Самі сльози просяться на люди,
Поклик втіхи став би хижим робом:
Розбратання навіжене всюди,
Кожен лавер є — тріумф над гробом!
