З Філікаї
Італіє! Італіє! О ти,
Що маєш дар за всі дари природи —
Отой нещасний спадок красоти,
Якого вже не знищать всі пригоди!
О, кращ, коли б у тебе менше вроди,
А більш завзяття до борні й мети,
Щоб не знущались, як тепер, кати,
Щоб смерті жах не підтинав свободи!
Не слали б Альпи галльської орди —
До смаку з По, серед лихого бою,
Твоєю кров'ю впитись місць води.
Ти не ставала б у чужі ряди,
Не жертвувала б для других собою,
Вік не служила б — вільно чи рабою!
З Леопарді
Засни, засни, навіки опочинь,
О моє серце, змучене та бите!
Шкода конать! Життя тіка, мов тінь…
Не надь же знов мене, зрадливий світе!
Загибло все, що марилось колись
Та озаряло чарами мертвоту;
Надій нема, — вони пережились;
До прошлого не буде повороту.
Мені не треба золотих химер
З тії доби, як все ясним зробилось;
Останній пал в моїй душі замер.
Доволі ти, безглузде серце, билось!
Не плач дарма: весь мир не варт сльози.
