Невірні гнізда позвивали,
Де наші праотці жили!
Для кого ж я квітчатись буду,
Садами всію береги?
Не діждуться довіку-суду
Того побачити враги.
Поки сини мої в неволі,
Поки країни в їх нема,
Мене все мучитимуть болі:
Аракс завітів не лама!»
Замовк сердега з суму-горя,
Що гине мила сторона,
І знов подавсь собі до моря,
А в його думці — все вона!
Бараташвілі
Зглянься, о боже, на грішного сина,
Дай йому сили з заманами битись!
Чи то ж не гірко для батька дивитись,
Як потопає в бездонному гирлі дитина?
Гинучи, трачу останню надію.
Жив Адам в раю, не знався з нудьгою,
Так спокусив змій людською жагою, —
Одсіч зробити не здужав він, праведний, змію.
Спити води пошли краплю цілющу,
Вирятуй човна з пекельної прірви,
Муку несвітську з грудей моїх вирви,
Визволь та миром обвій мою душу болющу!
Боже, ти відаєш глиб потаємний
Наших думок, що не вспіли й родитись,
Знаєш, об чому бажав би молитись,
Коли б зумів лишень, раб під'яремний:
Тож поможи йому й так оновитись,
Вибач на голос слабий та нікчемний!