Сторінка:Павло Грабовський. Доля (1897).djvu/49

 В обід напитись любо, тихо
 Свої ягнята прижене».
Аракс погнав клубками піну,
Сердито став швирять вали,
Весь затрусився, вигнув спину,
Мов грім, слова його гули:
 «Для чого, блазню, зняв ти мову,
 Таку безглузду та дурну,
 Замерлі тіні кличеш знову,
 Мене зворушуєш зі сну?
Вдовиці чим себе втішати?
В нудьзі, сльозах чи до пуття
Їй убиратись в красні шати,
Як за призвільного життя?
 Причепурюсь, — що з того буде?
 Кого до лона пригорнуть?
 Мої враги панують всюди,
 Мої сини в полоні мруть!
Пройшли ті дні, як краєм вільним
Пишавсь я з радістю відсіль,
До моря плив шляхом повільним,
Не колотив прозорих хвиль.
 Вони рівнесенько дзюріли
 В них розсипалися зірки,
 Світання одлиски леліли
 Та задивлялися квітки.
Де ж наша слава предковічна,
Де воля з чарками тими,
Де та минувшина велична,
Міста, та замки, та храми?
 Сам Арарат не забуває
 Про долю рідної землі,
 Мене з любов'ю напуває,
 Як мати — дітоньки малі.
Але… Що нам струмці цілющі?
Не оживуть лани сухі,
Бо скрізь царюють турки злющі,
До стонів болісних глухі.
 Моїх синів немає тута,
 А скільки їх на чужині
 У злиднях носить рабські пута,
 Горить в пекельному огні!
Моїх синів враги прогнали,
Ярмом все чисто опрягли,