В обід напитись любо, тихо
Свої ягнята прижене».
Аракс погнав клубками піну,
Сердито став швирять вали,
Весь затрусився, вигнув спину,
Мов грім, слова його гули:
«Для чого, блазню, зняв ти мову,
Таку безглузду та дурну,
Замерлі тіні кличеш знову,
Мене зворушуєш зі сну?
Вдовиці чим себе втішати?
В нудьзі, сльозах чи до пуття
Їй убиратись в красні шати,
Як за призвільного життя?
Причепурюсь, — що з того буде?
Кого до лона пригорнуть?
Мої враги панують всюди,
Мої сини в полоні мруть!
Пройшли ті дні, як краєм вільним
Пишавсь я з радістю відсіль,
До моря плив шляхом повільним,
Не колотив прозорих хвиль.
Вони рівнесенько дзюріли
В них розсипалися зірки,
Світання одлиски леліли
Та задивлялися квітки.
Де ж наша слава предковічна,
Де воля з чарками тими,
Де та минувшина велична,
Міста, та замки, та храми?
Сам Арарат не забуває
Про долю рідної землі,
Мене з любов'ю напуває,
Як мати — дітоньки малі.
Але… Що нам струмці цілющі?
Не оживуть лани сухі,
Бо скрізь царюють турки злющі,
До стонів болісних глухі.
Моїх синів немає тута,
А скільки їх на чужині
У злиднях носить рабські пута,
Горить в пекельному огні!
Моїх синів враги прогнали,
Ярмом все чисто опрягли,
