Що над нами стоїть здавна
Якимсь лютим катом,
Що нас пхнула на шмат лану, —
Нудись над тим шматом!
Рушай, друже, борозною,
Доки служить сила,
Доки доля серед поля
Обох не скосила.
Тягни дужче, хай лягає
За скибою скиба
Та нап'ється поту-крові,
Щоб нам дати хліба.
Не журися, вірний воле,
Не здихай все важче;
Тяжко в плузі вік ходити,
Та й мені не краще.
Як ти, друже, очей вгору
Звести не посмію:
Одібрали в мене небо
Та святу надію.
Одібрали живосилом
Свої ж брати-дуки;
Земля чорна не зна жалю, —
Що їй наші муки?
Тільки жде, щоб з ніг звалити,
Жде скоріш пожерти;
Сількісь — може, трохи легше
Буде хоть по смерті.
Ніде, однак, правди діти —
У нас різна вдача;
Ти — тварюка безсловесна,
Я ж — буцім мовляча.
Наділив мене бог даром
Вільного висказу;
Не завидуй; коли б знав ти
Ту гірку образу,
Ту насмішку, те знущання…
Самісінька слава…
Що зроблю я, меч піднявши
В ім'я свого права,
Коли ще не вспів махнути,
А вже є щербина…
