Сторінка:Павло Грабовський. Доля (1897).djvu/46

 Що над нами стоїть здавна
 Якимсь лютим катом,
 Що нас пхнула на шмат лану, —
 Нудись над тим шматом!
Рушай, друже, борозною,
Доки служить сила,
Доки доля серед поля
Обох не скосила.
 Тягни дужче, хай лягає
 За скибою скиба
 Та нап'ється поту-крові,
 Щоб нам дати хліба.
Не журися, вірний воле,
Не здихай все важче;
Тяжко в плузі вік ходити,
Та й мені не краще.
 Як ти, друже, очей вгору
 Звести не посмію:
 Одібрали в мене небо
 Та святу надію.
Одібрали живосилом
Свої ж брати-дуки;
Земля чорна не зна жалю, —
Що їй наші муки?
 Тільки жде, щоб з ніг звалити,
 Жде скоріш пожерти;
 Сількісь — може, трохи легше
 Буде хоть по смерті.
Ніде, однак, правди діти —
У нас різна вдача;
Ти — тварюка безсловесна,
Я ж — буцім мовляча.
 Наділив мене бог даром
 Вільного висказу;
 Не завидуй; коли б знав ти
 Ту гірку образу,
Ту насмішку, те знущання…
Самісінька слава…
Що зроблю я, меч піднявши
В ім'я свого права,
 Коли ще не вспів махнути,
 А вже є щербина…