Все кругом затихло, спить сном нерозбудним;
Часи проминають — нам байдуже вдогін;
Тільки як притисне життям надто трудним,
Сонну тишу зрушить рвучий душу стогін.
Я стою — німую… Гори розпростерли
Тінь свою ласкаву над дрімучим краєм…
О, збуди нас, боже, поки ще не вмерли,
Відживи нас швидше, бо ми умираєм!
Болить моє серце, тебе покохавши,
Крім тебе, мій краю, усе занехавши, —
На мить відпочинку нема:
Все чари твої мені сняться,
Все ти не виходиш з ума,
Чи вечір лягає та стелиться тьма,
Чи вже почина розвидняться.
Любов, поривання, гадки — все тобі;
За думою дума злітає,
З душі встає буря, завзяття зростає —
За тебе лягти в боротьбі.
До рідного стягу хапаються руки;
Без жалю за щастям зустріну я муки,
Відраду знайду і в журбі.
Не страшно конати, страшить мене інше:
Було б мені важче, було б мені гірше —
На поклик душі не знайти,
Душі однієї між кревного люду,
Що поруч зі мною пішла б до мети;
Впаду серед шляху, до спільного труду
Щоб здужала знов підвести!
Гей, мій воле бідолашний!
Ми раби з тобою,
Одним ярмом опряжені,
Нуждою лихою,
