Скільки він списав паперу,
Крився в закутку з пером,
Як другі весну веселу
Зустрічали за двором!
Соловейко над віконцем
Тьохка, жайворонок взвивсь;
Мир сміється, влитий сонцем…
Він ні на що не дививсь.
Затуливши очі й вуха,
Щодня тілом гірше слаб
Віковічний наймит духа,
Невизвольний нужди раб.
А застогне серце хворе,
Щастя-долі забажа, —
Він хотіння враз поборе,
На замани не зважа.
Занедужав, зліг до ліжка,
Наробився — сил нема,
Хоч буяє думка знишка,
Душу вгору підійма.
Незабаром склав він руки,
Збувся мук життя свого;
Ні хреста, ні каменюки
Над могилою його.
Не зібрав трудовник спадку
Малим сиротам своїм,
А зоставив добру згадку, —
Тяжко в світі битись їм.
Спогадаймо ж, сліпа доле,
І про того — честь йому, —
Хто облоги думки оре,
Іскри світла кида в тьму!
