Сторінка:Павло Грабовський. Доля (1897).djvu/35

Щоб добути скибку хліба,
Не спочине, не здихне,
Мовчки б'ється, наче риба,
Уряди-годи здрімне.

Повінчалась вона з милим,
В щасті думала прожить
За своїм жіночим ділом,
А припало — потужить.
Щодня просять їсти діти;
Занедужав та й умер
Мужик кволий… Що робити
Удові самій тепер?

Працювати вдвоє стала
Все заради немовлят;
Їх до труду навертала
Замість злота і палат.
На далекі заробітки
Всіх синів повиряджа
В люту зиму, в теплі літки
Сиротує — не зважа.

На льон, правши, заробляла
Та тонесенько вночі
У починки переклала, —
Сувій виткали ткачі.
Знов бабуся не сиділа:
Дожидаючи кінця,
Все сорочку на смерть шила
При мигтінню каганця.

Дай же, боже, так спокійно
І мені в труну зійти,
А не плакать безнадійно
Та блукати без мети;
Знавши втіхи, знавши втрати,
Горе й радість заодно, —
Не моргнувши споглядати
На могильне полотно.