Кому бути в таку чквирю
За дверима дому мого?
Гість приблудний — більш нічого.
Тож лякатись задаремно.
«Вибачайте: так нечемно
Я загаявсь, бо здрімнув;
Не розчуло зразу вухо:
Тихий гук донісся глухо,
Я уваги не звернув».
Проказав та й пометнувся
Я за двері дому мого,
Пометнувся та й жахнувся:
Зирк — навколо дому мого
Ніч похмура — більш нічого.
Нігде іскра не заблисла;
Туча звисла; серце стисла
Така туга дошкульна,
Що ні одна душа в світі.
Не здолає зрозуміти, —
Тії туги світ не зна.
Враз «Ленора» віддалося —
Любе мення сонця мого…
Сам шепнув я: розляглося,
Залунало з шепту мого,
Залунало — більш нічого.
Тяжко в грудях защеміло;
Припер двері я несміло.
Знову стук, та вже чутніш.
Думка: тріснуло де-небудь,
Ворухнулося що-небудь,
Вітер б'є в шибки буйніш…
Таємниця? Ніякої…
Відки взятись, як і з чого?
Плід уяви навісної…
Годі ж, годі, кат зна чого!
Вихор знявся — більш нічого.
Пхнув вікно я: гість північний,
Крук днедавній, крук одвічний,
