Сторінка:Павло Грабовський. Доля (1897).djvu/18

«Чи то ж, — промовив я, — така
Ганьба солодка річ,
Що на розпусту виклика
І в сю студену ніч?»

Вона очиці потупля,
Схиляє враз чоло:
«У мене в роті, — одмовля, —
Ще й ріски не було!»

Дукач мовчав та дивувавсь.
«Ходім, — кажу, — чи що?
На запит твій сам люд озвавсь:
То знай же — як і що».

Альфред Теннісон

^*_*^*

Король Едвард на пишне ложе
Поліг з хвороби, смерті ждав.
Чим рятуватись, хто поможе?
Про раду матері згадав.

Вона казала: «Хочеш жити,
Почнеш лякатися труни, —
Знайди щасливого на світі,
Його сорочку одягни!

Смерть і торкнутись не посміє,
Вчинить не здужа тобі зла».
Король віджив, король радіє,
Гінців по царству розсила.

Сказав король — тії ж години
Летять вони на всі кінці
Шукать щасливої людини;
Та марно їздили гінці.

Невже ж ніде нема нікого?
«Спіткавсь!» — цареві донесли.
Але, на жаль, в сіроми того
Сорочки навіть не знайшли.