Затуліть їй розплющені віченьки,
Що з-під мулу глядять сліпуче,
Наче зір занімілого личенька
Того світу шука боляче.
Бо на сім вона все покінчила вже;
Холод, голод, злість, ганьба людська,
Лиходійність… Ні, ждати несила вже,
Поки сором той пташку спітка.
Чи билинка з негодою бореться?
Покладіть ви їй руки навхрест;
Хай спочине, а все ніби молиться
О тім щасті, що в вічності єсть!
Не нам з вами судить винуватого:
Хто небозі суддя, крім того,
За мир грішний колись розіп'ятого,
Що ніс прощу для люду всього!
Лонгфелло
Він заснув, кукурудзу жнучи,
Не зважав на пекельну жару:
Як упав із серпом у руці,
Так і спить головою в пилу;
Весь розхриставсь, і в сні отому
Рідний край увижався йому.
Тихо Нігер котивсь по піску…
Він царем собі знов походжав
Попід пальмами там в холодку,
Поглядаючи, зір розважав:
Каравани спускалися з гір,
І дзвенів їх брязкучий убір.
Знов він бачив свій давній куток,
Знов дививсь на дружину свою,
Обіймав своїх любих діток,
Раював, наче справді в раю,
І сльозинка з очей потекла,
Огнем щоки крізь сон опекла.
