козаки, де воювали з татарвою, нападали на панів, сумували по Холмщині й тихенько поверталися до дому, як журавлі на озеро…
Пройшло кілька років.
7 вересня народ з усіх кінців Холмщини йшов та їхав до Холма на свято „Пречистня“.
Насунувся звідкілясь, як чорна свита, теплий осінній вечір.
— А що, може відпочнемо? — голосно гукнув старий дід, що їхав на першому возі, озираючись назад.
— Можна! Гаразд! — відповіло кілька голосів.
Дід загукав на своїх волів і звернув з дороги у ліс. За ним — решта. Росташувалися, запалили огонь. Весело стріляють золоті іскри, гріє полумя; сосновий дим приємно лоскоче у носі.
Через півгодини вже всі богомольці були біля вогню. Весело балакали, оповідали, сміялися. Один тільки парубок, що пристав по дорозі, стояв осторонь під сосною і нічого не говорив.
— А ти чого не смієшся? — кинув дід.
— Сміється той, хто може, — відповів парубок.
— А ти вже не можеш? — засміялася якась молодиця: — старий вже, чи може хто дівчину або жінку вкрав?…
Парубок здрігнувся. Ще далі відійшов від огня.
Розмова продовжувалася. Звичайно, найбільш оповідали про ріжні надужиття панів.
Дорога де-кого втомила. Одні куняли біля огню, другі вже спали на возах. Тільки сивий дід увесь час порався біля своїх волів та збірав
