— Чорт ма! Мені здається, що все, а тивун[1] то раз у раз тиче мені свою палицю у вічі, — каже, що ні. А хіба ж я розуміюсь на його карбах…[2] Мабуть, обманює старий пес. Оттак тільки й робиш на пана…
Дубило махнув рукою й, випустивши з рота цілу хмару диму, спустив голову.
Помовчали. Прислухались. Звуки музики ясніше та ясніше долітали до хати.
— Жвавий бубен, — зрушив головою Перепелиця, — аж підіймає. Оттак і здається мені, що ще міг би вдарити.
„Бум-цик-цик! Бум-цик-цик!“ — гордо гудів бубен у нічній тиші.
— А як жалібно промовляє скрипка — зауважив Дубило, — наче плаче, аж за серце бере…
— Так, так, — замислено повторював Перепелиця, вистукуючи попіл з люльки. — Душа чогось потрібує… Чогось брак її. Оттак би, здається, щось таке зробив, щоб аж…
— Так, так, куме… Й я те ж кажу…
Перепелиця враз підняв високо голову:
— То може підемо?… оттак, по кватирчині щоб душа не нила? га?
— Що ж. Як пити — то пити…
Підвелись, взяли шапки й вийшли з хати…
— А ти, Хомку, чого не бавишся з хлопцями? — звернувся Дубило до сина, що самітно сидів на призьбі.
— Я так… посижу тут…
— Ну, як хочеш… А ніч гарна, — зауважив Дубило, — аж щось оживає у грудях… Зірок як багато! І які ясні.
