| На місці цього тексту повинне бути зображення. To use the entire page scan as a placeholder, edit this page and replace "{{missing image}}" with "{{raw image|Островський - Хома Дубило.pdf/4}}". Otherwise, if you are able to provide the image then please do so. For guidance, see en:Wikisource:Image guidelines and en:Help:Adding images. |
Село промовляло несчисленними голосами.
На дорозі боролися та бігали навипередки хлопці. Цокотали та сміялися підлітки-дівчата. В кількох місцях, десь біля хат чи у садках, лунали співи.
А на кінці села у шинку, що пан збудував для більшого прибутку, дуже ретельно працювала скрипка, гудів поважний бас та відбивав свої „колінця“ невгомонний бубен. Він так горяче кидав у повітря своє: „бум-цик-цик! бум-цик-цик!“, що маленькі дівчата не могли втриматися й до поту танцювали на дорозі, голосно вистукуючи такт голими пятками.
Час від часу з боку шинка долітало:
— Гу, гу, гу!
Це гукали гарячі танцюристи.
І безодню цих вигуків ледве чи хто міг би змірити. Ледве чи сказав би, що це було: чи вибух загамованої панщиною енерґії, чи крик про волю уярмленої душі, чи бенкет відчаю, чи щось инше…
Дмитро Дубило, почувши у хаті ці вигуки, процідив крізь зуби, не випускаючи з рога люльки:
— Гуляють так гуляють!…
— Тільки й є хлопського життя, — відповів сусід Перепелиця й раптом запитався: — А ви, куме, вже панові все відробили?
