— Спасибі, дідусю, — твердо сказав він, — спасибі. Моліться на того парубка, щоб не згинув марно, щоб ще побачив мати та Холмщину… Моліться.
— Стрівай, сину, — схопив його за руку дід і недвозначно спитався: — А може й за тебе молитися?… Га??
— Може — й за мене.. за Хомка… Не забудьте ж — за Хомка. А тепер бувайте здорові.
Парубок вийшов на дорогу й щез у темряві ночі.
На другий день дід ще раз побачив його на „одпусті“ на Холмській горці. Людей було багато й у всіх обличчя були ясні, святошні. В одного тільки Хомка лице було покрите важким сумом. Дід підійшов до нього і шепнув:
— А вертайся… та з козаками…
— Чудне ви кажете, діду…, сюди? зі степу? та з козаками?…
— Для Бога все можливе.
Попрощалися.
— Вернутися… та з козаками… — блимало в мозоку Хомка, коли він, покинувши Холм, прямував до Буга, щоб тікати у степи, — чудний цей дід… і все у життю якесь чудне…
Військо розташувалося біля Замостя. Зброя тимчасово була завішена, й козацтво страшенно нудилось.
— Військо не може сидіти без праці, — докладав полковник, — хвилюється, псується. Не для того ж прийшли сюди козаки, щоб тільки до молодиць залицятися.
Хмельницький нахмурив чоло й вуса його спустилися ще нище.
