»Яка ідея привела нас в альбанські нетри? 45.000 трупів невинних батьків і синів на шляху смерти! Якій ідеї потрібні наші муки й наша смерть? Вона вже тут на нас чатує. І ще нині нас усіх задушить крайно трусливим і жорстоким способом!
І не умремо ми навіть так званою геройскою смертю, тільки погибнемо тут наче сліпі щенюки, кинені у стухлу, замерзаючу саджавку! І як що сюди заблукають колись ситі прогульковці, то про наші кости заговорить найперше напримір така дама, у котрої буде замість душі здоровий, питльований книш, який її так розіпре, що вона буде похожа на ходячий тілесний бомбаст.
Ця жіноча діжа смальцю зашкварчить:
»Ті кости не роблять на мене вражіння ні як пережиття ні як літературна тема.«
Хвилину думав Добровський, потім зітхнув;
»Тяжко конати серед грому гранат, серед голоду й холоду, а ще тяще жити серед нікчемности й хамства сучасних людей. З цієї причини я, товариші, присягаю вам; коли яким чудом застане хтось нас тут іще живими і схоче рятувати нас, то я скочу
